— От дурний! — Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк –– і до Катерини в хату.
— Ти скоро?!
Сашко штовхонув Сергія.
— Навіщо ти так?.. Вона ж мала.
— Мала?! А губи вже намазала. І спідниця — аж труси видно.
— Які труси?
— Червоні, — збрехав Сергій і оком не повів. — Не віриш, задери і перевір.
— Пішли... — Сашко на Катеринин дім глянув. — А от, приміром, Катька... Заради неї можна спробувати... того... з парафіном.
— Тоді Людка –– моя! — Гоц — і є рішення в Сергія.
— Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоб вони не втекли, — Сашко йому.
— Саню! Коли вони побачать оте диво... Вони помруть од щастя.
Катерина швидше б зібралася, але ті Людчині заколки... Стоять перед очима, хоч лусни. І так Катерина косу крутила, і сяк... У дзеркало гляне й зітхне: одне слово — малолєтка.
Врешті вийняла з пакету «Adidas» смугасту хустину, обмотала косу... Ну, нібито й нівроку. А тут і Людка:
— Ти скоро?!
— Ідемо.
Катерина — пакет у руки, ноги — в чоботи ґумові.
— Людко, а ти босоніжки часом не забула?..
— Чого б це?..
Шанівка так спритно причаїлася у низині між пагорбами, наче од ворогів ховалася. Здавалося, впадеш сюди з неба, так навіки й залишишся. Аж ні.
За Шанівкою — три ґрунтові дороги. Після дощу всі три — суцільне болото. Однією підеш — за п’ять кілометрів потрапиш до сусідньої Килимівки зі школою, куди шанівські діти бігають, та облізлим клубом, де дядько Степан вечорами п’є горілку з мужиками, а як нап’ється, то горлає:
— Усе! Крапка! Тепер — тільки пісня!
Баби дочекатися не можуть, коли ж він, аспид, уже наклюкається, бо після того дядько Степан хапається за акордеон і таке виробляє, що сльози самі котяться.
— Ой ти, дівчино, з горіха зерня... — ридаючим різноголоссям підспівує вся Килимівка, аж доки Степанова дружина Маруся, що у Килимівці вчителює, не схаменеться:
— Йой, бісів син! Уже й спати часу нема. Гайда додому. Завтра ж до школи.
І так виходить, ніби всім килимівцям на ранок до школи. Чи, може, у вчительки Марусі просто голос грізний, бо після її слів пісня гасне і село німіє.
Друга дорога веде до розваленої ферми, де колись, мамка казала, три тисячі корів ревли, їли комбікорм, доїлися та давали роботу тоді ще великій Шанівці.
За фермою — глиняна мазанка глухої бабки Килини, і другу дорогу ще видко серед будяків –– не тому, що шанівці полюбляють ходити до розтрощеної будівлі і згадувати добрі часи, а тому що дня не минає, щоб хтось із них не завітав до баби Килини.
— І як її, стару відьму, земля тримає! — дивується мамка, а в самої як одного дня рука чогось розпухла, то не до фельдшерки Віри у Килимівку помчалася, а до баби Килини. То ж бо й воно.
Третя дорога незабаром уже стежинкою стане. Ніхто із шанівців не розуміє, хто й навіщо проклав свого часу цю колію до кургану, що височіє біля села. Навіть баба Килина каже, що як була ще малою, так шляху до Килимівки і до ферми не було, а от широкий шлях до кургану вже був.
Катерина любить набрати повну кишеню насіння, видертися на маківку кургану й лузати. І — щоб нікого поряд.
— Увесь світ перед очима! — шепоче собі і роздивляється. — Онде Килимівка, ліс, озеро... Там бабка Килина... А он татко з дядьком Романом п’ють під комбайном. Господи, а якою ж великою була Шанівка...
Так і є. Шагреневе зменшення Шанівки з кургану добре видно. Життя тліє на єдиній кривенькій вулиці Імені Леніна: до неї з двох боків притулилися півтора десятка домів, Тамарчин кіоск, постамент, на якому колись гіпсова колгоспниця з гострим серпом стояла в позі ніндзя. Поряд — господарство шанівського магната Залусківського: контора, олійня, три трактори, комбайн, вантажний ЗІЛ і кроляча ферма. От і все. А далі глянеш — пунктиром прориваються з бур’янових хащ остови покинутих хат, колишня шанівська школа, розтягнута по цеглині, глибоченна яма, яку колись вирили, аби шанівським дітям басейн облаштувати, бетонні стіни будинку культури й магазину. Катерині чомусь особливо магазину шкода.
— Може, люди пішли, бо магазин закрили... — думає.
Катя з Людкою вийшли за село і стали. Людка вкотре помацала заколки і зиркнула на подругу:
— Ти якась не така...
— Та думаю... Може, не до школи...
— А куди?
— До баби Килини.
— Стиць, моя радість! Я тебе чекала...
— Людко, мені треба.
— Якась ти не така...
— Мені треба...
Людка згадала, як цілісінький ранок наводила красу, щоб шокувати хлопців у школі. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку ані Людчиних заколок, ані спіднички ніхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людці зовсім не мріялося.
— Катрусю... Благаю. А потім я з тобою до Килини.
— Хай так.
Дівчата ступили у багнюку, що вела до Килимівки, години зо дві місили її, але до школи майже вчасно прийшли, ще й із ногами непотомленими. Звикли.
Килимівська школа нахабно займала один із найкращих будинків села, що зберігся ще з довоєнних часів. Казали, свого часу тут, у двох поверхах кам’яної будівлі, у всіх її дванадцяти кімнатах із пічним опаленням, розміщувалася сільська лікарня.
— А от і брехня! — не вірила Катерина. — Де ж стількох лікарів набрати? Онде тітка Віра, фельдшерка килимівська. Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.
— Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, — відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.
— Хіба я одна, — протестувала Катерина на Марусині закиди.
— То ж бо й воно, — відповідала Марія Іванівна на уроці математики. — У класі всього вісім голів, та й ті — відсутні.
— Ми з мамкою картоплю копали, — виправдовувалася Катерина.
— А після школи картопля не копається?.. — запитувала Марія Іванівна на у
— От дурний! — Людка ледь од сліз утрималася. Хвірткою грюк –– і до Катерини в хату.
— Ти скоро?!
Сашко штовхонув Сергія.
— Навіщо ти так?.. Вона ж мала.
— Мала?! А губи вже намазала. І спідниця — аж труси видно.
— Які труси?
— Червоні, — збрехав Сергій і оком не повів. — Не віриш, задери і перевір.
— Пішли... — Сашко на Катеринин дім глянув. — А от, приміром, Катька... Заради неї можна спробувати... того... з парафіном.
— Тоді Людка –– моя! — Гоц — і є рішення в Сергія.
— Тільки підготуватися треба. Так усе зробити, щоб вони не втекли, — Сашко йому.
— Саню! Коли вони побачать оте диво... Вони помруть од щастя.
Катерина швидше б зібралася, але ті Людчині заколки... Стоять перед очима, хоч лусни. І так Катерина косу крутила, і сяк... У дзеркало гляне й зітхне: одне слово — малолєтка.
Врешті вийняла з пакету «Adidas» смугасту хустину, обмотала косу... Ну, нібито й нівроку. А тут і Людка:
— Ти скоро?!
— Ідемо.
Катерина — пакет у руки, ноги — в чоботи ґумові.
— Людко, а ти босоніжки часом не забула?..
— Чого б це?..
Шанівка так спритно причаїлася у низині між пагорбами, наче од ворогів ховалася. Здавалося, впадеш сюди з неба, так навіки й залишишся. Аж ні.
За Шанівкою — три ґрунтові дороги. Після дощу всі три — суцільне болото. Однією підеш — за п’ять кілометрів потрапиш до сусідньої Килимівки зі школою, куди шанівські діти бігають, та облізлим клубом, де дядько Степан вечорами п’є горілку з мужиками, а як нап’ється, то горлає:
— Усе! Крапка! Тепер — тільки пісня!
Баби дочекатися не можуть, коли ж він, аспид, уже наклюкається, бо після того дядько Степан хапається за акордеон і таке виробляє, що сльози самі котяться.
— Ой ти, дівчино, з горіха зерня... — ридаючим різноголоссям підспівує вся Килимівка, аж доки Степанова дружина Маруся, що у Килимівці вчителює, не схаменеться:
— Йой, бісів син! Уже й спати часу нема. Гайда додому. Завтра ж до школи.
І так виходить, ніби всім килимівцям на ранок до школи. Чи, може, у вчительки Марусі просто голос грізний, бо після її слів пісня гасне і село німіє.
Друга дорога веде до розваленої ферми, де колись, мамка казала, три тисячі корів ревли, їли комбікорм, доїлися та давали роботу тоді ще великій Шанівці.
За фермою — глиняна мазанка глухої бабки Килини, і другу дорогу ще видко серед будяків –– не тому, що шанівці полюбляють ходити до розтрощеної будівлі і згадувати добрі часи, а тому що дня не минає, щоб хтось із них не завітав до баби Килини.
— І як її, стару відьму, земля тримає! — дивується мамка, а в самої як одного дня рука чогось розпухла, то не до фельдшерки Віри у Килимівку помчалася, а до баби Килини. То ж бо й воно.
Третя дорога незабаром уже стежинкою стане. Ніхто із шанівців не розуміє, хто й навіщо проклав свого часу цю колію до кургану, що височіє біля села. Навіть баба Килина каже, що як була ще малою, так шляху до Килимівки і до ферми не було, а от широкий шлях до кургану вже був.
Катерина любить набрати повну кишеню насіння, видертися на маківку кургану й лузати. І — щоб нікого поряд.
— Увесь світ перед очима! — шепоче собі і роздивляється. — Онде Килимівка, ліс, озеро... Там бабка Килина... А он татко з дядьком Романом п’ють під комбайном. Господи, а якою ж великою була Шанівка...
Так і є. Шагреневе зменшення Шанівки з кургану добре видно. Життя тліє на єдиній кривенькій вулиці Імені Леніна: до неї з двох боків притулилися півтора десятка домів, Тамарчин кіоск, постамент, на якому колись гіпсова колгоспниця з гострим серпом стояла в позі ніндзя. Поряд — господарство шанівського магната Залусківського: контора, олійня, три трактори, комбайн, вантажний ЗІЛ і кроляча ферма. От і все. А далі глянеш — пунктиром прориваються з бур’янових хащ остови покинутих хат, колишня шанівська школа, розтягнута по цеглині, глибоченна яма, яку колись вирили, аби шанівським дітям басейн облаштувати, бетонні стіни будинку культури й магазину. Катерині чомусь особливо магазину шкода.
— Може, люди пішли, бо магазин закрили... — думає.
Катя з Людкою вийшли за село і стали. Людка вкотре помацала заколки і зиркнула на подругу:
— Ти якась не така...
— Та думаю... Може, не до школи...
— А куди?
— До баби Килини.
— Стиць, моя радість! Я тебе чекала...
— Людко, мені треба.
— Якась ти не така...
— Мені треба...
Людка згадала, як цілісінький ранок наводила красу, щоб шокувати хлопців у школі. Невже дарма?! Через цю вперту Катьку ані Людчиних заколок, ані спіднички ніхто не побачить, бо йти до школи без подруги Людці зовсім не мріялося.
— Катрусю... Благаю. А потім я з тобою до Килини.
— Хай так.
Дівчата ступили у багнюку, що вела до Килимівки, години зо дві місили її, але до школи майже вчасно прийшли, ще й із ногами непотомленими. Звикли.
Килимівська школа нахабно займала один із найкращих будинків села, що зберігся ще з довоєнних часів. Казали, свого часу тут, у двох поверхах кам’яної будівлі, у всіх її дванадцяти кімнатах із пічним опаленням, розміщувалася сільська лікарня.
— А от і брехня! — не вірила Катерина. — Де ж стількох лікарів набрати? Онде тітка Віра, фельдшерка килимівська. Сидить у ФАПі, як музейний експонат. Одна на всі десять квадратних метрів. Хоч би хто зайшов.
— Якщо ти, Катерино, будеш так часто уроки прогулювати, то доведеться школу до приміщення ФАПу переводити, — відповідала на уроці історії вчителька Марія Іванівна, яку поза очі всі звали просто Марусею.
— Хіба я одна, — протестувала Катерина на Марусині закиди.
— То ж бо й воно, — відповідала Марія Іванівна на уроці математики. — У класі всього вісім голів, та й ті — відсутні.
— Ми з мамкою картоплю копали, — виправдовувалася Катерина.
— А після школи картопля не копається?.. — запитувала Марія Іванівна на у